Ośrodek „Brama Grodzka - Teatr NN” w Lublinie jest samorządową instytucją kultury działającą na rzecz ochrony dziedzictwa kulturowego i edukacji. Jej działania nawiązują do symbolicznego i historycznego znaczenia siedziby Ośrodka - Bramy Grodzkiej, dawniej będącej przejściem pomiędzy miastem chrześcijańskim i żydowskim, jak również do położenia Lublina w miejscu spotkania kultur, tradycji i religii.

Częścią Ośrodka są Dom Słów oraz Lubelska Trasa Podziemna.

Ośrodek „Brama Grodzka - Teatr NN” w Lublinie jest samorządową instytucją kultury działającą na rzecz ochrony dziedzictwa kulturowego i edukacji. Jej działania nawiązują do symbolicznego i historycznego znaczenia siedziby Ośrodka - Bramy Grodzkiej, dawniej będącej przejściem pomiędzy miastem chrześcijańskim i żydowskim, jak również do położenia Lublina w miejscu spotkania kultur, tradycji i religii.

Częścią Ośrodka są Dom Słów oraz Lubelska Trasa Podziemna.

Historia rodziny Szwedów - Andresówka k. Włodzimierza

MiejsceBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Andresówka k. Włodzmierza

CzasBezpośredni odnośnik do tego akapitu

1939 - 1944

Bohaterowie historiiBezpośredni odnośnik do tego akapitu

MedalBezpośredni odnośnik do tego akapitu

1982

HistoriaBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Andrzej i Katarzyna Szwedowie byli właścicielami gospodarstwa w Andresówce, koło Włodzimierza Wołyńskiego (Okręg Generalny Wołyń – Podole). Pod koniec sierpnia 1943 r. syn Katarzyny i Andrzeja, Władysław, wyprowadził grupę sześciorga Żydów z miejscowego getta.  Byli to: Maria Wapniarka i jej dzieci – Jakub, Regina i Szymon oraz para Szlomo i Estera Katzowie. Cała grupa znalazła kryjówkę w schronie przygotowanym wcześniej na terenie gospodarstwa Szwedów. Katarzyna zajmowała się dostarczaniem pożywienia ukrywającym się. W styczniu 1944 r. mąż Marii Dawid oraz jego brat Nuchim Maltzman, uciekli z getta i dołączyli do ukrywających się w Andresówce. Jakiś czas później Andrzej poinformował ukrywających się, że jego rodzinie grożą ukraińscy nacjonaliści. Przeniósł wszystkich swych podopiecznych do nowej kryjówki w miejscowości Bielin. Wiosną 1944 r., gdy front zbliżał się do Bielina wszystkim pozostającym w ukryciu udało się uciec przez linie frontu na wyzwolone tereny. Za swą bezinteresowną pomoc Andrzej i Katarzyna Szwedowi oraz ich dzieci – Władysław, Tadeusz, Franciszek i Józef zostali w 1982 r. uhonorowani tytułem „Sprawiedliwy wśród Narodów Świata”.

ZdjęciaBezpośredni odnośnik do tego akapitu

 

Publikacje dodatkoweBezpośredni odnośnik do tego akapitu

  • Księga Sprawiedliwych wśród Narodów Świata ratujących Żydów podczas Holocaustu. Polska, wyd. polskie, Kraków 2009, s. 727-728.
  • M. Baum, Pod dachem Sprawiedliwego, „Obyczaje. Magazyn Międzynarodowy” nr 16 (2004).
  • Światła w ciemności. Sprawiedliwi wśród Narodów Świata. Relacje, Lublin 2008, s. 394-401.

 


Історія Яніни Зайончковської, АндресувкаBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Дата народженняBezpośredni odnośnik do tego akapitu

02.04.1923.

Дата запису інтер'юBezpośredni odnośnik do tego akapitu

07.10.2007.

Брав інтерв'юBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Томаш Чайковський.

Мене звуть Яніна Зайончковська, народилася я 2 квітня 1923 року на Волині, в Андресувці, Володимирського району. Там я виховувалася і закінчила середню школу. Мати Катерина з Мачеєвських, батько Анджей.

Батько був дуже чутливим. Бідний, родом був десь з Високого. Приїхав до Володимира. Біднота була по Першій світовій. Спочатку виїхав один його брат, а їх четверо було, а пізніше і його забрали до Америки, в Нью-Йорк. Підзаробив грошей, повернувся, одружився, вже двоє дітей було. Умовляв матір, щоб вона поїхала до Америки, а мати: „Ні! Та ні за які гроші, там стільки треба їхати отим океаном. Нащо? Їдь ти." Поїхав. Три роки не було від нього жодної звісточки. [Питала її]: „Чи не боялася, що батько міг не приїхати, а ти з дітьми сама позостанешся?", а вона говорить: „Два роки думала, що він приїде, а потім вже тільки чекала на нього." Розповідала випадок, як колись вийшла на дорогу, дивиться, а від дороги до казарм веде якась стежка: „Я приглядаюсь, хто йде тією стежкою, хто ж там іде..." [Стежка] завертає на двір, виходить батько. [Мати] не пізнала його: „Білий шарф, гарне осіннє пальто, лаковані туфлі. Не пізнала." Батько не повертався вже до Америки. Брати [його] там повмирали. Привіз трохи доларів і в Андресувці купив хату з землею. Добрим був господарем, на американський зразок. За потреби наймав когось там. Народилися діти... дванадцять нас було, вижило сім, [решта] повмирала від хвороб, двоє втопилося.

ВІЙНАBezpośredni odnośnik do tego akapitu

У батька було господарство, земля. Я виховувалася в Андресувці і війна мене застала в Андресувці. В 1939 році прийшли до нас росіяни... Ми жили по сусідству з військовим поселенням, де колись фельдмаршал Пілсудський дав землю тим, хто воював у Першій світовій війні. Вивезли їх [сусідів] у Сибір. Пізніше почали вивозити й інші сім'ї. Батько дізнався від якогось українця, що ми є в списку тих, кого планують вивозити в Росію. Почав робити нам валянки в дорогу. Три двоюрідні сестри вже поїхали, вони були дружинами тих, хто воював в Першій світовій. Ми отримали [від них] звістку, що [вони там] живуть. Говорили: „Як будете збиратися до нас, то, просимо, приготуйте собі торби та візьміть сало." Батько почав готуватися, бо закидали [йому], що він кулак. Ми вже мали навіть дату виїзду, то мало бути 29 червня 1941 року. Завадила війна, німці напали 22 червня. І це нас врятувало.

Як тільки німці захопили владу, то знову розпочалася справа щодо євреїв, почали ці зірки носити ззаду на плащах. Оскільки батько мав склад, то здавав в аренду тим євреям. Бідний єврей Мошек, так його звали, мав багато дітей і він, як були ярмарки, винаймав той склад.

Ми жили по сусідству з українцями. І ось ми дізнаємося, що напали німці. Всю ніч точилася перестрілка, люди тікають, в повітрі війна, ми бачимо, як над нами літають літаки. Прилетіли російські льотчики й щось там почали розпитувати.

Як німці вже були в нас, то ці євреї [Мошек] й надалі до нас приходили. [А потім розпочався] єврейський погром. Вже з'явилися чутки, говорили, що в Пятидинях євреї копають великі ями і що там відбуватимуться вбивства, що тих євреїв там вбиватимуть. Якогось дня почали євреїв вивозити. А в нас же поряд жила єврейська сім'я. Тоді, як був той погром, то їм не вдалося до нас втекти. Вочевидь їх вибили. Під час погрому... все тікало, ховалося. І до нас забігали. Батько знав їх, дав хлібину, сала: „Беріть і ідіть, бо ми боїмося." [Або] як до нас прийшла моя знайома, а в сусідів собака загавкав, то я з нею швиденько поговорила, бо в нас тоді єврей десь був... присів, хотів наїстися. Мати вже йому щось там через вікно викинула, а ще дала вузлик і сказала, щоб тікав у напрямку Росії.

Пізніше з другого боку Володимира, там жила моя двоюрідна сестра і ми дізналися, що якась українська банда на них напала. Батько їм казав, що треба стерегтися, бо українці мають банди і будуть нападати.

ЄВРЕЇBezpośredni odnośnik do tego akapitu

З євреями по-різному було. У місті був такий собі Лакриць - багатий єврей, скупляв збіжжя. Батько з тим Іцком Лакрицем особисто розмовляв. Інтелігентний був єврей. Як навесні у батька не стачило збіжжя, то ходив до Лакриця. „Скільки панові дати, пане Швед?" А в нього збіжжя було чисте та гарне. З євреями контактували завжди. До нас на постій приїжджали євреї, Йойна Іцек, Лейба їх там четверо було. Завжди вхожі були. Мама час від часу починала нарікати, що постійно тут ошиваються. Батько завжди мамі про них тільки добре казав. Також Мошек приходив, лише помолиться та наїсться. Мати йому не жалкувала ані молока, ані хліба, тож отакий притулок вони в батька мали. А пізніше мав загинути через них. А так ще жив би. Бо бомби падали десь там...

Жнива вже були. Єврей, що [йому] батько раніше [здавав в аренду] склад, мав з шестеро дітей. Сини [його] приходили на вишні, на молоко, допомагали в жнива. Хіба [раз] не прийшли. Але як наступив перший погром, то тоді вони почали тікати. Хотіли десь по селах ховатися. Пізніше все утихомирювалося. [Мій] батько їх відправляв, давав їм все, лише щоб тікали, бо знав, що на нас чекало. Не можна було затримуватися. Тай й різні справи були... Пам'ятаю, була така собі Мотлова. Вона під час перестрілки якось там врятувалася і прийшла до моєї тітки. Тітка говорить, щоб вона пішла геть, бо та боїться. Випровадила її. А в тієї [єврейки] сталося помутніння розуму, бо вона знала, що її вся сім'я була розстріляна. Пішла до німецької жандармерії, щоб і її застрелили.

У нас що раз більше людей було. Наближався російський фронт. Батько вже нам пообіцяв, що буде [безпечно], ми на той час оселилися у Володимирі. Завели там собі одну корову і порося, щоб було з чого жити, [бо] тут спалять, знищать. В якусь неділю, пам'ятаю, виходимо з батьком з костелу, а люди тікають з Андресувки. Здається, вже тоді у нас переховувалися євреї.

Незважаючи на всі ці погроми нападів на Андресувку ще не було. А батькові потрібні були [якісь там] хімічні речовини. Під'їзджав під гетто і євреї приносили все, що було потрібне. І познайомився з якимсь євреєм-хіміком, Вапнярським. Спочатку було заборонено навіть наближатися [до гетта], але пізніше [батько] дірки робив. Під'їздив, з ким там домовлялися. Все приносили до кузена, якого звали Соколовський, як мені потрібне було якесь пальто чи ботинки, то до нього приносили з гетта. Я знала тих євреїв, цих Мошків, тих дітей, а тоді дуже здивувалася, звідки батько [узяв] тих Вапнярських. [Вапнярський] дав йому трохи грошей, бо батько мусив їх годувати, ховати. То батько дбав про те все, про схованки, бо потрібно було лише не когось сховати, а й дивитися за всим тим. Чи він думав про своє життя, чи про своїх дітей? Тільки тими євреями й займався. Не знаю, чи вони йому що пообіцяли, чи що? Нічого не знаю, бо він ніколи ні про що і не обмовився... а ми не мали й нагоди [для такої] розмови. Під'їхали [батько з братами] в домовлене місце, повкидали їх, накрили якимось лахміттям і привезли [до батька додому]. Мене не було, бо я тоді вже втекла до Володимира. Ми приїжджали [в Андресувку] хіба на день, бо то жнива були.

Батько його переховував. Я того не знала, бо діти не мають того знати. Але пізніше я таки дізналася. [Батько] привіз їх з гетто до Андресувки і пізніше увесь час там ними опікувався.

ПЕРША СХОВАНКАBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Перша схованка [була під горою] насипаною з картоплі. Під [горою картоплі] була викопана [яма] і з літньої кухні був до неї вхід. Коли були свині, то там був котел і щось подібне до літньої кухні. Вночі вони виходили, бо Владек [брат] з бригадою своїх колег завжди там були. Тож вони мали укриття. Владек їх годував і як коли щось було потрібно, то про все турбувався зазом з колегами. Неподалік був колодязь і в той колодязь спускали їжу у відрі на певну глибину.

Через той колодязь вони отримували повітря. Розповідала мені пані Вапнярська, єврейка, що в неї був якийсь штик. Осунулася земля і вони почали душитися, а вона, маючи той штик, почала ним свердлити, свердлити і так дісталися повітря. Раз врятувалися під тією картоплею, а пізніше й другий раз знову...

ДРУГА СХОВАНКАBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Пізніше, як почали копати [схованку] за клунею, то всі діти мусили вийти і допомагати. Як вже ту схованку робили, то [хтось] сказав, що Швед ховає євреїв під горою [картоплі]. То дійшло до мого найстаршого брата. Хтось сказав, щоб налякати, або що.

Шість чоловік було: подружжя, брат Вапнярський і четверо дітей. Шість чоловік... хіба шість? Зараз, скільки дітей? Ян, Янкель... Регіна. Вона польською говорила.

Вони мали там хіба... привезли до того сховку [їжу]. До того ж Владек корови доїв, то вони там все мали. То умови, щоб вижити, вони мали дуже хороші. Обіцяли [батьку]: „Пане Швед, після війни, після неї, що вони там йому не куплять, що вони там йому не зроблять." Вночі вони там собі виходили і діти виходили, трохи повітря, але вдень, як ми приїжджали, то сиділи там в тому сховку. Я брала їх речі і варила в казані, щоб воші повбивати.

ПІД ЧАС НАЙБІЛЬШОЇ ЗАГРОЗИBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Пізніше з'явилася українська банда. Не знаю, що нас тоді врятувало. На той час євреї були вже в новій схованці за клунею.

Той [український] партизанський загін мав якісь контакти з німцями.

Якогось дня батько теж приїхав до Володимира, пішли в костел. Повертаємося - погром. Українська банда напала. Ми тікаємо. Вийшли з батьком за казарми, а що там робиться? Батько побачив, що вже стріляють, що від казарм зайшли, люди падають просто на дорозі.

Батько повернувся до казарми, де ми поселилися, узяв коней, братів і поїхали. Швидесенько до Андресувки поїхав. Люди говорять: „Пане Швед, куди їдете? Там нападають, вже б'ють, стріляють." Трупи забирали на нашому подвір'ї, дев'ять чоловік було, [малі] діти з порозбиваними головами. А ті євреї сиділи в схованці і нічого не знали про те, що там діється. Я як тільки довідалася, то одразу сіла на велосипед поїхала до костелу, стояла навколішки і плакала. А там старі баби були, дивляться, що я так плачу, а я ж їм не хочу говорити, що мені болить. Переполох був страшний, думали, що нам кінець. Але все якось вляглося. Батько як приїхав, то думав, що всі спали. Бо як будуть вбивати, то й спалять ту клуню. А як клуня загориться, то всі ті євреї позадихаються в тій схованці.

Горіла уся Андресувка, а в нас нічого не згоріло. Невідомо, яка була тому причина. Я знала лише те, що мені говорили, що там якась мати несла на спині дитину загорнуту в простирадло. А їй прострелили груди, то та дитина й випала з того простирадла. Тоді вже був мороз, тож дитя замерзло. Всі ті вбивства - то не для розповідей.

Здається, вдосвіта взяли коней і почали збирати трупи. Брат казав, що дев'ять чоловік разом з дітьми було у нас на подвір'ї, а євреї врятувалися.

[Пізніше] батько [тих євреїв] в Білін вивіз. Через Прип'ять дісталися до Києва і [все те ті євреї] пережили, а батько... тоді наліт був і батька вбили.

ІЗБІЦАBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Я вже туди [до Андресувки] не повернулася. Потрібно було тікати в Білін, бо ввесь захист там [був]. Сестра [мого майбутнього] чоловіка мене умовляє: „Їдьмо до Ізбіци." Мій брат дістав в „Арбайтсамті", там мав [знайому] українку, Лена, її звали, картку, дозвіл проїзду через Буг. Вже наближався фронт. Я виїхала [перш ніж] напали.

Ми приїхали в Ізбіцу. Тижнів через два приїжджає мій батько і говорить: „Слухай, мабуть, я теж переїду, візьму маму і двох синів, бо старші втекли до партизанів, а інші два приїдуть сюди, в Ізбіцу." Пішов, знайшов якесь житло, Тверда Гора, чи як вона там звалася, над Вєпшем, і говорить: „Почекай, я ось приїду з мамою і з [усією] сім'єю..." І поїхав. То було десь в лютому 1945 року... Поїхав. А я чекаю, чекаю, нічого не дочекалася.

Виходжу на станцію, бо щось люду багато, й питаю: „Що трапилося?"А там говорять, що на Белін напали, Володимир занятий. Вернулася додому. Нас там аж дев'ять осіб приютили, мали ми одну кімнату на всіх. Батько повинен приїхати, а його немає й не має. Коли я ходила на ту станцію і про все те розпитувала, то тоді батько ще був живий. Я не знала про [його] смерть. Повернулася [додому], почала плакати: „Слухайте, завтра їду в Хрубешів. Мушу поїхати, бо я не знаю, чому батько не приїжджає." Молодою дівчиною була. Не мала жодного документа, жодного папірця, щоб [могла] хоч якісь документи показати. А кого схоплять - зараз на роботу. А я навіть німецької мови не знала.

Поїхалa я в Хрубешів, а в Замощу була якась облава. Люди виходили з вагону і я з тими людьми. Вийшла, а ніхто мене ні про що і не запитав. Я білявкою була, а то ж так, що переважно німкені білявки. Знову пересадка, і знову когось ловлять, і знову такий ескорт німців стоїть. Є потяг, пересадка, їду на Хрубешів. Приїжджаю в Хрубешів, висаджуюся, а там знову облава. А там мене знайомий зі школи зустрів і почав кричати: „Янка, чи ти знаєш, що твого батька в живих немає?" Я стала як вкопана. „Юзек, хіба, теж помер, бо тяжко поранений був!" Тоді для мене вже нічого не мало значення. Якщо мене німці візьмуть і застрелять, то хай стріляють. Прийшла я на станцію, ніхто мене не зачепив, не запитав, ані "аусвайс", чи десь працюю, чи що. Сіла в кущі і плачу! На другий день [пішла на] потяг. І така вбита горем пішла я на станцію.

СТРАХBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Увесь час, увесь час... людина тримтіла.

Досить вже того, що ми дізналися, що вже всі знають, що ми, що Швед переховує євреїв. Тоді ми просто позавмерали, що ж буде далі, що буде далі? Але там, те укриття... А пізніше все швидко минулося, бо те укриття, Белін і вже фронт, бо росіяни вже щораз ближче. Допомогло те, що фронт рухався і українці вже не могли нишпорити.

Мій батько ризикував усією сім'єю. Навіщо він це робив? Ми ж не знали, що на нас чекає. Мусили ми з усим тим миритися, що ті люди... одначе я не могла того знести, як дивилася на тих євреїв, що вони мали ті зірки ззаду. У мене серце кров'ю обливалося, а пізніше, ще той погром... Там були сім'ї, тільки схоже на те, що вони тих євреїв використовували чи щось таке, і хтось теж поскаржився. То навіть дітей, які вже були на своєму хлібі німці забрали, повистрілювали всіх. Але як там було? Хто на них поскаржився? Там один п'яниця був, то, може за горілкою... Пізніше ще було вбивство у Володимирі. Мати з донькою, гарненьку доньку мала і вона з німцями десь там собі щось дозволяла, і наче б то у неї були євреї, що вона їх перехавувала. Пізніше, як її вбили, ми гадали, що могло стати причиною? За яких обставин? Чи, може, вона там їх видала?

ЗАМОЩBezpośredni odnośnik do tego akapitu

До Замощу, приїхала до мене тітка, батька мого сестра, забрала там десь собі з Володимира корову і з тією коровою приїхала. Пізніше кордон зробили, то я з цією тіткою поїхала на „чорний кордон". Ми хотіли перейти через Буг. Та нас схопив російський патруль. Загнали нас в якийсь дім, тітку окремо, мене окремо. Пізніше, як ми туди таки дібралися, то ми з мамою домовились, що треба зробити евакуаційну карту, щоб вона могла перейти на іншу сторону. Нас тоді могли арештовувати, бо ми говорили, що їдемо до родини і вже сюди не повернемося, а ми ж то повернулися, бо тітка ж мала ту корову. Повернулися ми до Замощу. А через якийсь там час, через рік чи близько того, коли мати все залагодила, почали говорити про „Воз'єднані землі". Зараз то там [у Володимирі] пуща. Минулого року їздила, то вони не обробляють ті землі.

МЕДАЛЬBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Ще чоловік був живий, коли ми отримали ту медаль.

Мені ніхто не вручав, я тільки лист одержала з Яд Вашему. Я зраділа, коли ми отримали готівку, ми тепер її отримуємо систематично. То було важливо для мене, бо в нас не було нормального життя. А пізніше, коли родичі приїхали, коли мама приїхала на кашубські землі, що нам там дали? То вже тоді, коли я була в Гданьську, то записалася до середньої школи. Я записалася, але до [очікуваних] наслідків це не дійшло.

Я плакала, бо батько повинен був те отримати, а батько не діждався. Тільки їх врятував. То була велика жертва мого батька. Та ми не ображалися на батька, крім того думали, що й самі загинемо, руки догори і на все Божа воля. Ніхто нічого не планував, не радів, не веселився, не плакав, не впадав у розпач, тільки чекав, що буде далі. Цією думкою ми й жили.

КОНТАКТИBezpośredni odnośnik do tego akapitu

Регіна минулого року була тут у мене, до Любліна приїхала. Працювала лікарем і жила в Кракові, вийшла заміж. А зараз в Канаді. А я навіть не знаю її адреси, бо не запитала.

Historie mówione

Inne materiały

Słowa kluczowe